Подальший перехід України до ринкових відносин, загостривши соціальні проблеми, поставив в епіцентр громадської і політичної уваги модернізацію соціального захисту населення. Європейський досвід свідчить, що нормальне функціонування паралельно ринку і системи соціального захисту населення — це необхідна і своєрідна плата суспільства, бізнесу й роботодавців за соціальний мир. Сучасні системи соціального захисту мають тенденцію до задоволення специфічних потреб окремих груп населення, змінюваних у часі та просторі. Однак матеріальний добробут не є самоціллю, а лише передумовою створення соціального добробуту, тобто таких умов життя, за яких людина добре почувається, може фізично й розумово розвиватися. Держава за своєю первинною природою призначена забезпечувати загальний порядок на користь усіх соціальних верств населення, а не лише правлячої верхівки. Обрана нею політика повинна відігравати інтегруючу роль у досягненні громадської злагоди в суспільстві. При цьому політика може бути ефективною лише тоді, коли при її проведенні враховуються об’єктивні історичні тенденції, принципи розвитку соціуму, право людини на життя й належну життєдіяльність. Відповідно, соціальна держава — це демократична держава, яка здійснює соціальне забезпечення шляхом реалізації активної соціальної політики, що є складовою внутрішньої політики держави, втіленої в ефективних соціальних програмах, проводить правову роботу щодо регулювання соціальних відносин в інтересах усіх вразливих соціальних груп на основі принципів справедливості, соціального партнерства та солідарності.