Дослідження присвячено аналізу цивільно-правових аспектів правозастосування у правовому регулюванні суспільних відносин, встановленню природи і значення його як інструменту забезпечення їхньої результативності. Реалізація права розглядається у таким формах, як праводотримання, правовикористання, правозастосування, правовиконання і правоприпинення, які супроводжують рух цивільних правовідносин. З огляду на зазначене, правозастосування у правовому регулюванні цивільних відносин розглядається як етап стадії правореалізації. Правова природа правозастосування обумовлена об’єктивною необхідністю впливу на поведінку учасників цивільних правовідносин з метою забезпечення її відповідності правовій моделі. Доведено, що підставою правозастосування у процесі реалізації цивільних правовідносин є такий характер їхнього розвитку, реальність і належність якого внаслідок їхньої соціальної цінності забезпечується індивідуально-правовим приписом органу публічної влади. Реалізація суб’єктивних цивільних прав і юридичних обов’язків у приватноправових відносинах забезпечується прийняттям індивідуального правового акта органу державного управління. Розглянуто механізм правозастосування у приватному праві, під яким слід розуміти сукупність правових засобів, за допомогою яких унормовується публічно-правова діяльність органу державного управління, що полягає в упорядкуванні цивільних правовідносин у процесі їхньої реалізації з метою забезпечення результативності правового регулювання і сталого розвитку громадянського суспільства. Діяльність органу управління в механізмі правозастосування забезпечена системою правових засобів (елементів механізму), сукупність яких має бути органічно втілена в механізм правореалізації, складовою якого є механізм правозастосування, і синхронно скерована на забезпечення його результативності. До таких елементів механізму правозастосування, кожен з яких специфікується у межах відповідної стадії правореалізації, віднесено: норму права, правовідносини і юридичний факт.